Let's Talk About Rape — Empowering survivors, changing the narrative

Такіх дєвочєк нє біть нужно, такіх дєвочєк нужно пєрєвоспітивать. Такіє дєвочкі хуже, чєм целая армія. Такіх дєвочєк нада ламать.

olena

Пережила сексуальне насильство та тортури під час війни з України

Протягом останніх десяти років я живу на кордоні—ментальному, інтелектуальному та фізичному—місці, яке одночасно руйнує і будує, розриває і зцілює, підтримує і зраджує. Цей кордон—простір напруги, тиші та очікування, який спостерігає за мною зсередини, як би намагаючись зрозуміти мою силу. Перші вісім років війни межа фактично пролягала через мій город—«між Україною і незаконним утворенням. Траншея, що розділяє моє життя,—це не лише географія; вона перерізала мій родинний стіл, розділивши мій громадянський вибір і переконання більшості членів і членкинь моєї величезної родини.

За ці роки я змінила десятки міст, багато країн і провела на кордонах сотні годин. Сотні самотніх годин. Мені подобається думати, що я тоді вижила і пройшла тим присиваським степом, бо мала всередині свою Амагу—силу, яка дозволяла рухатися вперед. Мені подобається думати, що це історія про дівчину, яка пережила більше, ніж багато хто вважає можливим, про жінку, яка потроху вчиться шанувати свої шрами. Це історія про людину, яка, незважаючи на численні поразки, досягла багато. Про жінку, яка не носила під серцем дитя, але носить два зламаних ребра. Про жінку, у якої не болять ці два зламаних ребра, але болить щось схоже на совість, чи радше відповідальність, що тисне, підштовхує до дій, які для інших – безрозсудні, але для неї є необхідними. Це також історія втрати, про дівчину, яка втратила рідних, яка втратила дім і материнську мову. Про дівчину, яка набула однодумиць і однодумців, знайшла нову реальність і посестринську, побратимську мову. Це історія про дівчину, яка вже не дуже пам’ятає, ким вона була і про що мріяла до війни, яка знає, що не буде ніколи так, як було раніше, і що попереду багато роботи. Це історія про дівчину, яка закочує рукава.

“Давайте поговоримо про зґвалтування”—це спільний терапевтичний проєкт, який дає змогу пережилим відновити свої наративи. Через автопортрети з використанням кабелю спускового механізму учасники встановлюють власну програму як інструмент для зцілення.

Олена, Буча, Україна, 2024

Мені подобається думати, що це історія про дівчину, яка пережила більше, ніж багато хто вважає можливим, про жінку, яка потроху вчиться шанувати свої шрами. Це історія про людину, яка, незважаючи на численні поразки, досягла багато.

olena

Я не дуже добре пам’ятаю літо 2018 року.
Через те, що ті, котрі мене утримували, не давали мені перерв, несильно, але майже без пауз били,—деякі епізоди випали зі спогадів, деякі перемішалися з багаторічними кошмарами. Вони постійно питали:

«А Рассію любіш? А Путіна любіш? А Украіну любіш? А Аксьонова любіш? А Яценюка любіш? А Крим любіш? А Порошенка любіш?»

І так по колу, десятки разів. і кожного разу один з них бив по обличчю, по вуху. Несильно, але методично. І неважливо, відповідала я «так», «ні» чи «не знаю». Усі відповіді були «неправильними».

коли один з них втомлювався бити, то інший починав пхати пальці мені у вуха, ніздрі, рот. Інколи перед цим колупаючись у себе в штанах, інколи колупаючись у моїх шортах.

Я не дуже добре пам’ятаю більшість деталей, але дуже добре пам’ятаю запах слини. Такої ж гнилої, як і чотири роки тому на площі Свободи. Кожен з цих чоловіків тоді голосно втягував у горлянку повітря й вихаркував гнилий слиз нам в обличчя. Вони старалися харкати в очі і рот. Робили дуже схожі дії, так ніби це був добре відрепетируваний гепенінг. Деякі відтягували голову за волосся, або за капюшон куртки, щоб харкати прицільніше.

Олена, Буча, Україна, 2024

Я не дуже добре пам’ятаю літо 2018 року.
Тому що ті, хто мене тримали, не відпускали ні на хвилину, не били сильно, але майже без перерви. Деякі епізоди стерлися в моїй пам’яті, інші змішалися з багаторічними кошмарами. Вони постійно питали: «Ти любиш Росію? Ти любиш Путіна? Ти любиш Україну? Ти любиш Аксьонова? Ти любиш Яценюка? Ти любиш Крим? Ти любиш Порошенка?»

І так по колу, десятки разів. І на кожну відповідь один з них вдаряв мене по обличчю або по вуху. Не сильно, але методично. Не мало значення, чи я відповідала «так», «ні» чи «не знаю». Жодна відповідь не була правильною.

Коли один з них втомлювався наносити удари, інший починав засовувати пальці в мої вуха, ніздрі, горло. Іноді він спочатку рився в своїх штанах, іноді в моїх шортах.

Я не дуже добре пам’ятаю більшість деталей, але я чудово пам’ятаю запах слини. Кожен з чоловіків голосно втягував повітря в горло і плював нам в обличчя гнилим слизом. Вони націлювалися в очі і вуста. Робили дуже схожі рухи, наче це був добре відпрацьований хепенінг. Дехто тягнув за волосся або капюшони, щоб нахилити голову і плюнути точніше.

коли один з них втомлювався бити, то інший починав пхати пальці мені у вуха, ніздрі, рот. Інколи перед цим колупаючись у себе в штанах, інколи колупаючись у моїх шортах

olena

Під час допиту один з тих нелегітимних прикордонників, що постійно крутив мій паспорт у руках, раптом різко підвівся і сказав: «А-а-а… Так ми ж єщо мєстниє. А что ж ти такая прєдатєльніца?»

Тоді він замінився з попереднім і почав трішки сильніше бити в живіт. Мені складно було набирати повітря, я присідала, він мене піднімав, знову бив і кожен раз повторював: «Вот ти прєдала дом родной. Дом родной прєдала. Встайом, встайом. Нєхорошая девочка. Прєдала дом родной».

Того гливкого літа 2018-го на початку допитів, коли я ще мала залишки асертивності й зухвалості, сказала: «Боріться з військовими, а не з такими дівчатами, як я».

Минуло кілька незносно довгих годин тиску і приниження. Я пробувала вгадати, за що ж саме мене затримали: можливо, за активістську діяльність або за акції на підтримку полонених. Постійно повторювала про себе: «Що вони хочуть? Чому я? Як мені це потім пережити? Якщо зґвалтують, не впораюся, не переживу це».

В якийсь момент один з них ударив засильно, другий зупинив його, почав доторкатися до мене, додаючи: «Такіх дєвочєк нє біть нужно, такіх дєвочєк нужно пєрєвоспітивать. Такіє дєвочкі хуже, чєм целая армія. Такіх дєвочєк нада ламать».

Після допиту один з них відчинив двері й сказав: «Можеш ідті налєво. Там я нє знаю, что будєт. Но можеш ідті направо».

Я пішла крізь ніч і Сиваш. Я не знала, чому мене відпустили.

Я не боюся темряви. Але боюся бути неуважною до деталей, коли мої очі не здатні охопити простір. Боюся своєї нечулості. Нечулості до чогось конкретного.

Такої зарубцьованої чулості під розтяжками, під шрамом перерізаної черевини. Я знаю про себе, що я уважна до людей, до їхніх голосів і травм, але до якоїсь певної межі.

Ідеться радше про темні плями, або навіть світлі плями в цій темряві, трохи як більмо, пелена на оці. Там, де обпечено, стає не видно.

Спочатку я йшла дуже повільно. Мій мозок грав зі мною в дуже неприємну гру, він переконував мене, що варто подумки попрощатися з усіма і подякувати за життя, підкидав кадри з фільмів: якщо влучить у голову, якщо влучить у грудну клітку.

Потім, коли я зрозуміла, що за мною ніхто не йде, що я пройшла достатньо далеко,—почала трішки бігти. Рухалася я незграбно, як щойно народжене теля,—від спраги і втоми.

Підбігла до наших прикордонників, почала розповідати, що сталося, мене перебили, сказали, що я сама винна, що «поперлася туди».

Я знаю, що не винна, а відповідальна, але замовкла. На декілька років.

Мені було треба пройти довгий шлях самопідтримки всередині себе. Думаю, я більш-менш справляюся.